Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пісні про любов і вічність (збірник) 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісні про любов і вічність (збірник)" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 82
Перейти на сторінку:
Ніколая, до самої ріки – його збиралися вкинути у воду. Коли чоловіки підняли сувій із покійником, з мішка полилася вода, і чоловіки з криками відскочили, а тіло впало на землю. Тоді вони ще раз підняли його і знову понесли до машини.

Ми приїхали до ріки. Там уже чекала братія з монастиря. Я вив, плакав і нічого не міг із собою зробити. Брати з монастиря дістали барабани, дзвіночки і з піснями понесли тіло до води, а воно дорогою ще раз їм випало з рук – простирадло розірвалося, і з нього вивалилися рештки Ніколаєвого тіла. Тоді-то я й побачив, як він виглядає після трьох днів на спеці. Побачив червів, сукровицю, плоть. Я завив, а ченці заспівали.

Один із монахів, побачивши, що мішок із Ніколаєм розв’язався, кинувся допомагати чоловікам. Він скинув із себе барабан і незворушно, мовби й не зауважуючи смороду, допоміг донести простирадло з тілом до води. Без особливих церемоній вони вкинули рештки Ніколаєвого тіла у швидку течію. Дуже скоро я побачив, як тканина, в яку його було загорнуто, зникла у вирі підводних струмів.

Я відчув жаль і радість. Жаль, що я більше ніколи не побачу Ніколая і наші шляхи більше не перетнуться. І радість – просто тому, що я відчув: так краще.

Якби я міг плакати, то на той момент заплакав би.

Я просидів на березі, де вкинули тіло Ніколая, до самого вечора – уже поїхали братія, фельдшер, чоловіки, що допомагали з похованням. А я лежав, поклавши морду на лапи, і думав над власною долею. І мені враз здалося, що моє життя таке ж коротке, як і життя метеликів, що літали весь день перед моїм носом, – коротше, ніж подих, ніж півподиху. Я зрозумів, що зовсім не боюся розпрощатися з ним. Воно ніколи не належало мені, й зі мною постійно відбувалися речі, яких я ніяк не бажав, одначе на появу яких я ніяк не міг вплинути. Тепер я відчував, що в них, у тих речах, які не очікувалися, не бажалися, над якими не було влади, було заховано ключ до всього, що мене оточувало, – не в смачній кістці, не в добрім м’якуші хліба й не в солодкому сні біля ніг Чарлі чи Ніколая – а саме в тих гострих моментах, коли я відчував, як мені чогось бракувало. Саме тоді, як не дивно, я почував себе значно більш усвідомленим, щасливим – тоді в мене з’являвся напрямок, тоді я пробуджувався до чогось більшого, що наче виштовхувало мене на поверхню з удаваного сну, яким було все моє життя.

І зараз я, як ніколи добре, чув цей стукіт у буду, чув, що хтось торсає мене і кличе прокидатися, і кличе далі – туди, де сходить сонце.

Я незчувся, як заснув, і сон мій був глибоким і чистим, а надранок, удосвіта, я скупався в ріці й рушив далі – туди, куди кликали мене мої лапи, мій хвіст і серце.

Пальми і мавпи були моїми вірними супутниками на цьому довгому шляху.

Іноді я виходив до людей, особливо коли відчував, що вже не маю сил і настала пора підживитись. Голод непокоїв мене тепер значно менше, ніж раніше, і їв я, якщо таланило, через два дні на третій. У мене не було сил відбирати їжу у здоровіших псів – за межами місця для прощ я зіткнувся з тими самими речами, яких натерпівся в Дахабі. Там сильний відбирав скорину в слабкого, а підступний вихитрював їжу в щирого. Це мене більше не турбувало, і я відчував, що, коли прийде мій час, я просто ляжу – хай і посеред курної вулиці, посеред купи сміття – і спущу свій дух, і все буде, як належить. Більше я не боявся смерті, а боявся, що зупинюсь, приваблений запахом ситого двору, й залишуся там.

Коли я входив у чергове місто, я брів його бічними вулицями, заваленими сміттям і нечистотами, аби не спокуситися чимось смачним із крамничок. Уночі я забивався у якийсь закуток і там, перекунявши, набирався сил іти далі.

Дорогою мені траплялися величні палаци, шумні залізничні колії, повні метушні базари й довгі безлюдні дороги, де зрідка прочмихував якийсь моторикша, завантажений людьми так, що ті сиділи навіть у нього на даху.

Ріки я перепливав. Калюжі переходив, не помічаючи їх. Повз великі натовпи я прошмигував, наче тінь, попри стусани та запахи смаженини із забігайлівок та ресторанів.

Минали дні. Іноді я перемовлявся з мавпами. Питав, чи знають вони Ватіку і чи чули вони про їхнього славного предка, сина бога вітру Ханумана.

– Звісно, знаємо, – почув я відповідь від одного зі старих макак, що сиділи при дорозі біля входу до великого міста, яке із самого ранку вимальовувалося на горизонті. – Ми всі шануємо пам’ять Хануманджі, він наш заступник і благодійник. Люди кладуть йому банани, і він щедро ділиться ними з нами, молодшими родичами.

Інші мавпи, що сиділи при дорозі, за цих поважних слів закивали, а ті, що сиділи далі, стали ховати глузливі усмішки в долоні.

– О, – зупинився я, трохи спантеличений розумною мовою, від якої вже встиг відвикнути, бо, правду кажучи, в дорозі зустрічав мало супутників, з якими можна було поговорити, – більшість тварин, з якими я перетинався, були настільки дикими, що, коли я підходив до них занадто близько, вони, замість привітання, шкірили зуби й тікали. Або вдавали, що не помічають мене.

– Хто ти, як тебе звати? – спитав я у старого макаки, що заговорив до мене.

– Мене звати Хануманджі, – відповів макака, гордо походжаючи довкола мене. – На честь мого прапрапрадідуся.

– Так ти – родич самого Ханумана, царя мавп? – від хвилювання я аж піднявся на лапи.

– Ні, – відповів макака таким тоном, наче переконував мене знову сісти спокійно. – Так лише звали мого прапрапрадідуся, який мешкав у цьому місті, а його назвали так на честь нашого великого родича. До речі, ласкаво просимо у Касі, любий друже.

– Касі? – перепитав я.

– Так. Касі, чи Бенарес, як, за старою звичкою, його називали мої предки. Колись це місто називалося Касі, що означає «Місто світла». Ласкаво просимо до Касі, любий друже, світовий центр ученості, місто астрологів і лінгвістів, місто брахманів і садгу. Місто, куди ведуть усі дороги. Вічне місто, збудоване самим Господом Шивою!

Я, розгублений перед потоком незрозумілих слів, трішки осів, спантеличений від почутого.

– О, вчений Хануманджі, ти знаєш стільки всього! – я шанобливо вклонився перед сліпучим інтелектом мого нового знайомого.

– Звісно, друже,

1 ... 54 55 56 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісні про любов і вічність (збірник)"